Колись давно, коли я вперше встановив Ubuntu, питання «як додати програму» було цілим квестом. Де тут App Store? Як мені поставити Google Chrome або редактор зображень?
Тоді я вперше зіткнувся з таким потужним інструментом як пакетний менеджер. В тому випадку це був apt (advanced packaging tool). І хоч звучить серйозно, по суті – це просто система, яка дозволяє встановлювати, оновлювати та видаляти програми з системи.
Уяви собі: у тебе є поличка з програмами. Щоб щось знайти, поставити, оновити або видалити – ти просто звертаєшся до неї через консоль. Цю поличку і обслуговує менеджер пакетів.
Наприклад: sudo apt install htop
І все – в тебе вже є новий процес-менеджер htop.
З репозиторіїв – офіційних онлайн-сховищ, де живуть тисячі програм, вже зібраних і протестованих. У Debian/Ubuntu це apt, у Fedora/CentOS – dnf. А ще є pacman, zypper і десятки інших.
Є два варіанти:
У 90% випадків – ставиться готовий бінарник. Наприклад, ти пишеш: sudo apt install neofetch
І через 5 секунд можеш дивитись свою ASCII-системну інфу в терміналі.
Бо так працює Linux. Один пакет залежить від іншого. Наприклад, ти ставиш щось на Python – а система докачує сам Python, потрібні бібліотеки, і ще півсотні “примочок”.
Це не баг, це фіча.
Іноді трапляється, що програма не входить до стандартного репозиторію. Наприклад, Slack, Spotify чи новий тул від якогось стартапу.
Що робити? Додати нове джерело.
У Ubuntu:
sudo add-apt-repository ppa:user/project
sudo apt update
У CentOS:
sudo dnf config-manager --add-repo https://url.to/repo.repo
І – вуаля! – програма з'являється у твоєму «магазині».
apt search назва
dnf search назва
А потім:
sudo apt install назва
Це все, що треба. Серйозно.
Репозиторії – це не просто десь на GitHub. Пакети підписані цифровими підписами, їх цілісність перевіряється. Але якщо додав якийсь “лівий” репозиторій – не дивуйся, якщо щось піде не так.
Якщо ти читаєш це і думаєш: "Окей, тепер я хоча б розумію, про що йдеться", – це вже супер.
Але якщо хочеш прокачатися далі:
👉 Дивись програму курсу тут